Був момент, коли загрався у «войнушки»: боєць з Буковини Кучер про оточення, керування «Стугною» та втрату побратимів

За інформацією: Суспільне Чернівці.

Джерело: Микола Кучер

– Чи були ви готові фізично і морально до повномасштабного вторгнення?

– Я знав, що буде конкретна заруба, але не знав, що в таких масштабах. Я з 2019 року безперервно служу за контрактом. Раніше навчався у Кам'янець-Подільському спортивно-військовому ліцеї з посиленою фізпідготовкою. Людина, яка в мені виховала любов до військової служби та повагу до форми – полковник Вадим Спірідонов. Він був моїм офіцером вихователем, і йому окрема подяка.

Ще до повномасштабної війни нашу бригаду підняли по тривозі, й ми вже готувалися на полігоні до такої двіжухи. Думаю, ніхто не був готовий до такого масового вторгнення й такої вогневої сили ворога. До того, що на Київщині буде авіація, а ракети залітатимуть на другий кінець України на Львівщину. Але моя бригада переборола цей страх.

Два-три рази нам зуби обламали, опісля ми вже почали розуміти, як треба боротися. Якщо порівняти чисельність, то у нас тоді був один взвод, а у них батальйон.

Зараз ми у Бахмутському районі. У полях як піхота. Перебуваємо в обороні.

– В які найскладніші ситуації ви потрапляли на фронті?

– Ми потрапили в оточення ворога у Врубівці на Луганщині. Заїхали туди й зрозуміли, що там і залишимося. Тоді багато хлопців не повернулися. З флангу, де ми тримали оборону, за три дні відбили 5 атак. Одного дня противник увірвався з іншого боку села з великою кількістю техніки й людей. Про те, що оборону прорвали мені повідомили вже, коли наші війська відійшли.

Коли ми почали виїздити, нас обстрілювали з градів та касетних боєприпасів – щось потрапило у двигун й авто зупинилося на відкритій місцевості. Ми сховалися у кюветі, а за 30 метрів від нас російські військові "дерибанили" підвали. Це було вночі, а ми не мали тепловізорів. Я чув, як вони говорять, й розумів, що вони поруч. Нас могли легко виявити, а яким дивом цього не зробили, я не знаю.

Для нашого водія з позивним "Мальований" це було друге оточення, бо він виходив з Дебальцевого. Він тоді сказав: "Таке враження, ніби тут працює вся артилерія світу". Ми йшли пішки майже 13 кілометрів, але вийшли живі й здорові.

– Як ви отримали поранення?

– Це сталося 26 червня 2022 року. На той час ми вже знищили 12 одиниць техніки. Тоді був тихий ранок, без обстрілів. Я переходив в інше укриття, яке було буквально в трьох метрах від мене, як поруч поцілив танковий снаряд. Мене тоді добряче контузило. Відразу перевірив руки й ноги, а потім далі поповз в укриття. Це, як я кажу, російські військові мені кешбек зробили.

В мене були осколки в обличчі, на руці та в районі тазу. А від вибухової хвилі почалася внутрішня кровотеча, яку ми не могли виявити, бо не мали медика. Хлопці надали елементарну домедичну допомогу. Тоді танк почав обстрілювати місце, в яке я заповз.

Джерело: Микола Кучер

– Тобто вони вас бачили?

– Та дрони літають. Зараз такі технології, що з космосу все видно. Пам'ятаю, ми тоді виконували завдання зі 109 батальйоном. Мої хлопці передали по рації, що я поранений й потребую допомоги. Десь через 40 хвилин "прилітає" військовий й питає: "Ти ще живий? Хотів на Пожарніка подивитися, поки ти ще живий". Я люблю цей чорний гумор.

Чоловік під'їхав на своїй автівці десь за 200 метрів до нашого укриття й зайшов. Він орієнтовно знав, в якому квадраті я перебуваю. Мене дуже вразило, що чужий офіцер, який нічого не має до мого підрозділу, проявив ініціативу й сам приїхав допомогти.

Пізніше вже з моїм командиром вони разом мене евакуювали.

– Ви могли не повертатися на фронт після цього поранення, чому повернулися?

– Я там штани забув (жартує, — ред.). Я на ВЛК обманював медиків й казав, що нічого не болить, а ногу крутить лише на дощ. Хотілося до хлопців й далі нищити ворога. Відчував, що маю ще сили й енергію. Фізично я вже не можу витримувати те, що раніше, але маю досвід та знання, які потрібно помножувати.

Джерело: Микола Кучер

– Як на вас впливає поранення?

– Час від часу впливає на мою фізичну активність. Але мій екскомандир говорив, що треба цінувати кадри, які мають бойовий досвід і можуть ним ділитися, готувати особовий склад. До нас приїздять такі "нулячі" люди. Я їх військовослужбовцями назвати не можу.

В мене багато навчального матеріалу, я його зберіг на Google-диску й під час навчань ділюся посиланням. Як власник теки, я бачу, хто її відкриває. Наприклад, я поділився текою з 20 людьми, 9 з них попросили доступ, а відкрили 6. Немає такого, що не вчать, є – що не хочуть вчитися.

У першій дні війни в нас справді нічого не було. З Буковеля нам привезли фуру зимового одягу: рукавиці, лижні штани. З цим не повоюєш, але ми раділи, як діти. Я заздалегідь готувався до війни й мав спорядження й тактичний одяг. А дехто не готувався й не міг це купити, бо не було магазинів чи пошти.

Зараз у Слов'янську чи Краматорську у продуктових магазинах є куточки з військторгом, де можна купити все. Але бійці, які зараз приходять, не цінують цього. Й не цінують роботи волонтерів.

– Чому, на вашу думку, військові не хочуть вчитися?

– Як на мене, вони просто не знають, що тут роблять. Це не їхнє місце, вони себе тут не бачать. Думають, що сьогодні їх "пронесе", завтра чи післязавтра. Але ліміт щасливих випадків вичерпується.

– Гадаєте, солдат є професійнішим, якщо сам підписує контракт і йде воювати?

– Не завжди. На початку повномасштабного вторгнення була мобілізація, й прийшли всі, хто чітко розумів, навіщо це зробив. Багато моїх хлопців не були спеціалістами ні у роботі з протиракетними комплексами, ні у військовій сфері загалом. Але цікавилися й хотіли знати, бо розуміли, що це знадобиться.

– Ви знищуєте російських військових за допомогою комплексу "Стугна". Як довго навчалися стріляти?

– Я раніше був головним сержантом батареї протитанкових керованих ракет. Тоді "Стугна" був основним озброєнням. Навчався три місяці, а потім орієнтовно три роки працював з цим комплексом під час операції об'єднаних сил. Тому я мав достатньо практичного досвіду, щоб нищити ворога в масштабах, в яких він прийшов до нас.

Джерело: Микола Кучер

– У що було поцілити найважче?

– У рухому ціль. Дальність польоту ракети комплексу "Стугна" 4-5 тисяч метрів й залежить від рельєфу. Зазвичай, ми перебуваємо на "нулі" або на кілометр в тилу.

У комплексі є чорно-білий екран, як у бабусиному телевізорі в селі. Бувало, я бачив танковий бій, і важко було відрізнити, хто ворог, а хто свій. Задумуєшся, як не поцілити в союзника. Якось під час радіообміну командир танку сказав, що відкотиться назад – тоді ми зрозуміли, хто є свій, а потім влучили в противника.

Читати ще

Читати ще Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв’ю

Ви втратили багато побратимів?

– Так, а про багатьох і досі не знаю. У мене був однокласник, з яким я спілкувався 9 грудня у соцмережах. Він був в Авдіївці й просив допомоги з боєприпасами. А потім там почалися потужні ворожі штурми, й за ранок до мене телефонували троє людей щодо Авдіївки, серед них – дружина однокласника. Тоді я почав дзвонити й писати Михайлу. Досі є одна позначка, що повідомлення відправлене, але непрочитане. Вже, коли "загуглив", то побачив свічку й прочитав, що він загинув 12 грудня. Там багато хлопців полягло, й про всіх я не знатиму. Вже аж за півроку-рік дізнаюся, що їх вже немає й коли саме це сталося.

– Як ви проживаєте ці втрати?

– Коли кажуть, що час лікує, то це не так. Час тільки обманює. Я спілкуюся з їхніми сім'ями, коли є можливість. Мені від цього стає легше. Раніше я до свого підрозділу ставився як до сімейства чи братерства. Зараз намагаюся сприймати це виключно як робочий процес. Перестав дружити. Це егоїстично, але, чим ближче до тебе людина, тим важче її втрачати.

– Чи були моменти під час служби, коли не відчували страху?

– Так. Це було вже після поранення. Я повернувся у свій підрозділ й мені хотілося далі боротися з ворогом, але командування не допускало до бойових дій – ховали мене глибоко в тил.

Потім я перевівся в інший підрозділ на нижчу посаду й загрався цими "войнушками". Раніше я наперед прораховував кожну свою дію, а у той період спочатку робив, а потім думав. Зрозумів, що мене раніше стримував страх. А в один момент стало страшно, що я вже нічого не боюся.

Так зійшлося, що тоді я був у відпустці й зустрів свою дружину. Так почав боятися, що, якщо мене вб'ють, то Настя вб'є мене вдома – це найгірше.

Джерело: Микола Кучер

Ви розповідаєте дружині про свої завдання на фронті?

– Вона в мене розумниця й мало про це запитує. Знає, якщо я сам захочу розповісти, то зроблю це. Хочеться з нею поділитися, бо багато цікавого було, але, чим більше я буду розповідати, тим страшніше їй буде в майбутньому.

Після одруження я став обережнішим. Почав зав'язувати відразу шнурки, бо раніше міг бігати з розв'язаними. Не хотів повертатися в тил раніше, а тепер навіть, якщо відрядження і я маю кілька вільних днів, то обов'язково приїду додому.

– Що допомагає вам триматися на службі?

– Пам'ять про хлопців. Якщо я опущу руки й нічого не робитиму, то їхні втрати будуть марними. У них теж залишилися сім'ї, для яких це також буде катастрофою. Їм і перемога не поверне близьких, а наша зневіра взагалі вб'є.

Дружина з повагою ставиться до мого вибору. Вона могла б давно вже "довбати" мене й казати, щоб повертався додому. Але якось сказала мені, що не хоче бачити вдома звіра й дивитися, як я не можу знайти себе у цьому світі. Сказала, що краще терпітиме мої відрядження й розлуку, але бачитиме мене зарядженим та емоційно задоволеним.

Для цього вона готова жертвувати часом, який ми проводимо спільно. Я розумію, що егоїстично користуюся цим, але настане час, коли ми будемо ближче. Тобі буду компенсовувати це.

Читати ще

Читати ще «Привозили вантажівками — там разом загиблі, поранені й гори зброї». Інтерв’ю з військовим лікарем з Чернівців Аносовим

Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]

Новини України