Сьогодні віддаємо шану відомому дисиденту, багаторічному в'язню комуністичного тоталітарного режиму, активному громадсько-політичному діячу Івану Сокульському (13.07.1940 -22.06.1992). У Січеславщині Івана Сокульського пам'ятають як одного з лідерів національно-визвольного руху кінця 1980-х початку 1990-х років.
Іван Дремлюга, голова правління Дніпровського товариства політв'язнів і репресованих.
Але Іван був ще й визначним, самобутнім поетом, творчість якого нерозривно пов'язана з його життєвим кредо, страдницькою долею в'язня виправних таборів і вірою в Незалежність України.
***
Замало – бути!..
Ще треба статись.
Не досить – статись,
ще треба вдатись.
І мало – вдатись,
ще й – не піддатись!..
Замало – бути.
***
Чи бачив ти, як плаче камінь?
Ніхто не бачив каменю сльози.
Ніхто не чув, як крик мовчав – віками…
Ніхто не чув високої грози.
Чи бачив ти, як плаче камінь?
Пороги виросли – на ґвалт…
Як волі щит пороги стали!
Шляху нема назад.
***
Вже ночі не пророчі.
Нікого вже нема!
Одна – на кожнім кроці –
тюрма, тюрма, тюрма.
А люди – мов чужії.
Дніпра не пізнаю…
Умру від ностальгії –
у рідному краю!
***
Прощайте, трави! Води і пороги.
Піски, прощайте. Берег цей – прощай!
Спинить, цей день, спиніться тут, дороги –
на них печаль залишиться нехай.
Тут простір мій – цей степ довкола.
Мій перший день – він тут, він був і є.
І все, що є – з мойого вийшло болю,
І все, що є, – моє, моє, моє!
Прощай, цей день, моя бідо віддавна…
Куди іду? – візьму й туди біду!..
Ганьбо моя, моя неславо –
хоч ти спитай, до кого йду!
